Мастер классы вологда торт

Дуже не раджу вам братися закривати чийсь гештальт. Бо я колись пробував – то тепер не знаю, як закрити свій. Отже, слухайте.

 

Все почалося з того, що наш товариш Гена став жалітися на сон.

- Сниться, – сказав він нам, – буцім-то треба здавати екзамен із радіофізики. І ось я цілу ніч готуюся до нього, готуюся. Читаю підручники, гортаю конспекти, нервую і прокидаюся. Засинаю – і знову підручники, знову конспекти, знову нерви. Боюся що провалю екзамен, дуже боюся. Так боюся, що знову прокидаюся. І так усю ніч.

 

Дивимося ми на Гену, а він увесь втомлений, виснажений, рухається поволі – наче якась замерзла рептилія. Шкода нам стало пацана, та й до змагання нам готуватися треба, проект робити – а що із такою сомнамбулою підготуєш? Тож нумо йому радити, як хто колись чув: горілки на ніч, гуляти перед сном, набити подушку сіном. Гена все це робить і по черзі, і разом, але нічого не працює. Знову підручники, знову конспекти, знову нерви. А тим часом Гені все гіршає: погляд його помутнішав, а одне око смикатися почало.

 

- Ні, пацани – так діло не піде, – якось на обіді сказав Віталік. – Це в Гени гештальт незавершений, ось що його бентежить.

 

Чорнявий здоровань Віталік у нас ще вчився на психолога. Він дуже багато читав, все про це знав, і ми йому вірили. У нього навіть борідка була, як у справжнього психіатра.

- А що таке гештальт? – запитав його Костя.

- Це коли щось набуває завершеності, цілісності. Якщо це якийсь процес, то йому конче потрібно завершення. Ось ти, наприклад, взнаєш, що останній сезон «Ігри престолів» у торентах з’явився – що робитимеш? – пояснив і запитав Віталік.

- Скачаю його, – видав Костя.

- А якщо не вийде?

- Як це не вийде? - Ну, комп твій зависне, інтернет вирубиться, жінка скаже до батьків їхати. Причому терміново.

- Ну, я дочекаюся, коли зможу скачати. І скачаю.

- Ось бачиш – ти будеш всіляко намагатися закрити гештальт. Той самий, який ти відкрив, коли почав дивитися серіал. Інакше не схаменишся. А закриєш – заспокоїшся. Зрозуміло? – повчав Віталік.

- Ніби-то зрозуміло. Але як це Гени стосується? – не вгамовувався Костя.

- А так, що, схоже, Гена розпочав щось колись і не закінчив.

 

Тут усі подивилися на Гену.

- Ну, зізнавайся: який ти гештальт не завершив? – запитали ми.

- Що ви пристали? Все я завершив, – відрізав наш сновида.

- Серйозно, Гена – що в твоєму сні такого, що ти нібито не довів до логічного закінчення? Ти екзамен із радіофізики здав? – насідав Віталік.

- Здав. У мене четвірка з неї, – швидко відповів Гена. Він ще трохи поміркував та поволі додав: - Ну, як здав… Я екзамен того… купив, якщо чесно.

- Так! Цікаво! – пожвавішав психолог. – А готувався?

- Готувався. Дуже. - Отже, гештальт відкрив. Що завадило здати?

- Я захвилювався тоді. Гадав, не здам. Зганьблюся. В останній момент я не витримав і оформив довідку в лікарні ніби захворів. А решту мій дядько владнав. Він мене любить, він вміє все владнати. Двохсот доларів вистачило, короче.

 

- Все тепер зрозуміло, – виніс діагноз Віталік. – Тобі просто треба здати цей екзамен. Так ти закриєш гештальт.

- Але як? Іти в інститут, чи що? – Гена навіть прокинувся.

- Навіщо в інститут? Здачу екзамену можна відіграти, – експертно промовив наш психолог.

- Це як?

- Ну, попросимо когось стати твоїм викладачем із радіофізики, ти повториш якесь питання, розкажеш викладачу, і вуаля – гештальт закрито!

- Тобто, хтось зіграє мого прєпода, я йому нібито здам екзамен, і все?

- Так. Все.

- Тобто, так просто?

- Ну як «так просто»… Але, в принципі, для тебе – так.

Наш бородань говорив переконливо, і Гена йому вірив. І всі ми вірили.

- Ну гаразд. А хто буде моїм прєподом? – запитав наостанок Гена.

- А хто з нас найбільше його нагадує? – відповів запитанням Віталік.

 

Гена оглянув нас раз. Ще раз. А потім іще.

- Ні, – покрутив він головою, – Ніхто з вас і близько на нього не схожий. Небийтополя – так його прізвище, чесне слово – мужик здоровий, більше за тебе, Віталік. Але в нього волосся було світле, яким він на лисину зачісував.

 

Психолог почав гладити бороду.

- Що робити будемо? – скептично втрутився Костя.

- Треба знайти такого мужика, - промовив Віталік. – Як щодо Петровича?

 

Михайло Петрович – це наш завгосп. Якщо треба канцелярію, розетку прокласти чи крісло поміняти – це до нього. Але нечасто хто наважувався, бо всі боялися Петровича – такий він був суровий та лайливий. Хоча пузо в нього було ще те. Але з ним була ще одна проблема – Петрович був геть лисий. Як актор Моргунов.

- Нічого, – заспокоїв Віталік. – Ми йому перуку знайдемо. - Ви його спочатку переконайте викладача зіграти, – похмуро затягнув Костя.

 

Михайло Петрович був непохитним, як скеля.

- Ви знущаєтеся, чи що? – роздратовано запитав той, – Який Гена? Яка радіофізика?

- Ні, все дуже серйозно, Михайле Петровичу, – і Віталік розповів йому про гештальт.

- А чому він не закінчив тоді той свій гештальт? Чому треба це робити зараз?

- Тоді не вийшло. Тоді він довідку в лікарні зробив, а його дядько все інше владнав. Але Гена вчив. Просто боявся дуже. Виручайте.

- Чому я?

- Ви дуже схожі на його викладача. Дуже. Без вас ніяк.

- Ну гаразд. І що мені робити?

- Скажете: «Тягніть білет». Гена витягне, скаже номер. Ви тоді скажете: «Відповідайте за білетом». Гена розповість, а ви поставите йому четвірку.

- А чому не п’ятірку?

- Це щоб як правда було. Скажете, мовляв, «поставив би я тобі п’ять, але ти занадто затягнув здачу, тому звиняй – більше чотирьох не зможу».

- А куди я поставлю оці самі «чотири»? – знову не заспокоювався завгосп.

- Гена вам бланк дасть – там у відповідному полі поставите відмітку, – знову заспокоював його психолог.

- Гаразд, коли це буде? – на наше здивування погодився Петрович.

- Завтра.

- Завтра не можу. Завтра буду в головному офісі. Післязавтра давайте.

 

Ми подякували Михайлу Петровичу, і вийшли з його кабінету. Сказати, що ми були здивовані тим, що він погодився зіграти викладача – нічого не сказати. І ще ми були вражені тим, як Віталік уміє переконати навіть таку людину, як наш завгосп. Особливо Костя. І ми ще більше повірили в психологічний талант нашого приятеля.

 

- Гена, ти зможеш до післязавтра підготуватися? – діловито запитав Віталік.

- Ну, знайду конспект, так, зможу.

- Тоді будь готовий. Післязавтра гештальт закриється, – пообіцяв психолог.

Гена був не проти. Перспектива скорого завершення гештальту його навіть трохи підбадьорила. Ми ж надрукували з півтора десятки білетів №8, на питання якого й мав готуватися Гена, а ще підготували бланк, який вказував, що такий-то склав екзамен із такого-то предмету. І залишили поля, де Петрович має розписатися та вказати яку саме оцінку. Бланк – не зовсім правдиво, але канцелярська мова має спрацювати, переконував бородань.

 

В назначений день ми зайшли до Михайла Петровича. Той сидів за столом. Віталік дістав невідомо де взяту перуку і попросив завгоспа одягти її.

- Ви знущаєтесь, чи що? – роздратовано запитав той, – Якого лисого я маю це вдягати?

- Інакше не вийде, – пояснив психолог.

- Та мені насрати, що не вийде! – гримів Петрович, – Я й так заради вас відриваюсь від справ!

- Михайле Петровичу, будь ласка – благав Віталік, – Бачите, не за себе ж прошу.

- Ну давайте! Тільки швидко! – гиркнув майбутній екзаменатор і натягнув на голову перуку.

 

Ми повсідалися на стільцях мастер біля стін, Віталік став біля двері. Скоро Гена постукав, привідкрив та запитав з-за неї:

- Можна?

- Заходь, – буркнув Михайло Петрович, – Що в тебе?

- Я… до вас… здати… екзамен… – почав раптом заїкатися Гена. У цей момент він був реально студентом. Сутулячись, він дрібними крочками підійшов до Михайла Петровича та ніяково простягнув тому бланк. Завгосп глянув на папірець та суворо, як справжній екзаменатор, сказав брати білет.

 

Тут Гена вирівнявся й сказав Віталіку:

- Ні, я так не можу. Так неправильно!

- Що неправильно? – не зрозумів психолог.

- Так я б не перездав екзамен. Тільки на комісії. Я, власне, до неї готувався.

- Чого ти ж одразу не сказав? – обурився наш бородань.

 

- Я не зрозумів – що взагалі тут відбувається? – обурився й Михайло Петрович. – Яка комісія?

- Потрібно по-новому зіграти, – почав пояснювати Віталік.

- Тобто – по-новому? – не розумів завгосп.

- Треба… треба, щоб не тільки ви приймали екзамен, але ще декілька викладачів. Правильно, Гена? Гена кивнув головою, що правильно.

- Так! Ви там розбирайтеся й не трахайте мені мізки! – гаркнув Петрович, зірвав із голови волосся й жбурнув його в психолога. – На! Тепер не заважайте мені!

 

Через хвилину ми сиділи в їдальні, і похнюплений Гена довго вибачався.

- Я геть забув, що екзамен я Небийтополі провалив, і декан призначив комісію. Тільки зараз згадав, коли почав гештальт закривати, – розповідав він.

- Що ж, – після недовгої мовчанки видавив із себе Віталік, – Хто має бути в комісії?

- Ще два прєпода. Один – не знаю, хто. А інший – Клара Борисівна з тої ж кафедри. Тьотка – во! Буфера у неї во! – і Гена показав на собі розмір шостий як мінімум, – Висока, чорнява, очі такі темні, що коли дивиться, то в тебе опіки від них по всьому обличчі, а губи червоні, як стоп-сигнал. Одним словом – Медея. Я саме через неї й хвилювався.

 

Коли Гена описував Клару Борисівну, то вже не був утомленим сновидою. Це була нормальна здорова збуджена людина.

- А нащо це зараз нам? – поцікавився Костя. – Ти хочеш комісію формувати?

- А що – залишати розпочате на півдорозі? – почав дратуватися Віталік. - Ви спочатку Петровича вломайте, – іронічно відповів Костя.

- А де ти Клару Борисівну знайдеш? – поцікавився Гена.

- Не сціть: вломаю, знайду. Тільки на твою Медею треба грошей скинутися. Я її через приятельку підберу – вона на телеканалі кастінгом завідує.

 

Грошей нам було не шкода – Гена все більше нагадував зомбі. Але процедура дійсно ускладнювалася, і це дещо напрягало. Тим пак, що дійсно ще треба було вломати Михайла Петровича.

 

На це у Віталіка пішло два дні. Як він переконав завгоспа, ніяк не збагнемо. Але ми знову сиділи в його кабінеті, він знову натягнув перуку, Гена знову був у коридорі. Тільки поруч із Петровичем сидів якийсь непоказний низенький чоловічок з лупою на плечах по один бік та дужа брюнетка з яскравими губами та великим бюстом – по інший.

 

Гена постукав у двері, з осторогою зайшов, наблизився до стола та просунув бланк. Було так тихо, що я чув, як дихає «Клара Борисівна».

- Тягніть білет, – буркнув головний екзаменатор.

- Білет номер вісім, – оголосив Гена.

- Готуйтеся, – похмуро видав Петрович.

Чоловічок із зацікавленням за цим спостерігав. «Медея» – видно, що досвідчена акторка – зробила канцелярське обличчя й колола Гену очима, наче циганською голкою.

 

Гена сів за кінець столу, дістав з рюкзака листок паперу, витягнув ручку і почав щось писати. Але недовго. Він озирнувся на нас і сказав:

- Ні, не виходить. Все має бути не так.

- А як? – проривів Михайло Петрович.

- Ну, це ж не інститут… Це офіс... Екзамен потрібно здавати в інституті, - пояснив Гена.

 

Ми, тобто наша компанія, перестали дихати. Чоловічок з лупою здивовано глянув на Віталіка. Клара Борисівна – теж.

- Ну, знаєте! Це вже без мене! – гаркнув завгосп та жбурнув волосся в психолога. – Вимітайтеся геть звідси! Щоб я вас не бачив! Мозки мені трахаєте!

 

Всі швидко вийшли з кабінету. Гена побіг геть по коридору. Всі решта повставали прямо тут: біля завгоспових дверей.

- Що далі? – запитала «Медея» Віталіка. Той відрахував акторці кілька купюр і сказав, щоб вона була напоготові – будемо повторювати. «Клара Борисівна» була не проти. Тільки підняла ціну вдвічі.

- За шкідливість праці, – сказала вона. – Цей ваш Михайло Петрович дуже стресогенний.

 

Віталік щось на те мугикнув і сунув ще одну купюру у руку другому «екзаменатору». Чоловічок з лупою вдячно кивнув головою та поцікавився, дивлячись услід «студенту»:

- А чєво он сразу нє здал екзамєн?

- Хвилювався дуже. За нього дядько все зробив – за двісті доларів все вирішив, – поважно пояснив Костя.

- То єсть, прішол, дал дєньги, і всьо?

- Не знаю. Я там не був. Але з дядьком Гені пощастило, так, – погодився Костя.

 

Ми вже розуміли, що справа безнадійна. Що Гена приречений. Що нам на конкурс вже не варто рипатися, і з цим краще змиритися. Але впертість Віталіка інтригувала ще більше.

- Я не проти скинутися ще раз. Але як ти Петровича вломаєш? – єхидно посміхався Костя.

- Це вже мій клопіт, – заспокоїв його психолог. – Головне, аби наш студент не камизився, бо задовбав уже.

 

Гена на той час був зовсім поганий: сірий як стіни районної поліклініки, а в мішки під очима хоч картоплю збирай. Я все ще сподівався йому допомогти – ну, реально шкода пацана.

 

Ще через два дні ми тією ж компанією зібралися в актовому залі одного ледь живого дослідницького інституту, що був найближче до нашого офісу. Окрім Гени – він мав ось-ось прийти.

 

- Як ти його вломав? – не вірив своїм очам Костя, косо подивляючись на Петровича.

- Як-як… Я ж йому розповів про гештальт. Що з ним буде те саме, що зараз із Геною. Це Петровича переконало, – розкрив секрет Віталік.

- Ну давайте починати, – промовив завгосп у перуці. – Де там той двійочник?

 

Комісія всілася за довгим столом, що стояв на сцені. На ньому вже лежали білети №8. Ми сиділи в першому ряді й чекали на Гену, але того не було. Хоча вже був час починати. Віталік дістав телефон і набрав номер «студента».

- Абонент поза зоною… – ніяково промовив бородань.

 

Петрович глянув на годинник і покірно зітхнув. «Медея» дістала смартфон і щось у ньому почала дивитися. Чоловічок з лупою на плечах перекладав щось у кишенях. Я починав нервувати й хвилюватися за Гену.

 

Раптом двері привідчинилися, й з-за них визирнуло обличчя літнього мужика із швидкими очима.

- Добридень! А тут комісія із радіофізики? – запитало обличчя.

- Так, – відповів Віталік. – А ви хто?

- Я – дядько Генадія Пасічника. Він захворів і просив передати вам довідку з лікарні, – казав мужик по дорозі до екзаменаційного столу.

 

Генин родич підійшов й витягнув папірець. Петрович взяв документа до рук та почав роздивлятися. До завгоспа підскочив Віталік, вирвав довідку з рік та сам став сканувати.

- Видана… Генадію Пасічнику в тому… гострий… що? Нерозбірливо щось, але ось печатка… на ній… терапевт… поліклініка… району міста Києва… – доповідав бородань про зміст документа, а потім вилупився на дядька Гени: - Що це?

- Ну як що? Я ж кажу – це довідка. З поліклініки. Гена захворів і не може прийти на екзамен, – люб’язно говорив чоловік, і його очі забігали ще швидше. – Але може якось інакше домовимось? Щоби всі були… у виграші.

 

Він дістав з внутрішньої кишені піджака «бланк перездачі екзамену» та поклав перед Петровичем. З-під папірця виглядали дві стодоларові банкноти.


Источник: http://gestaltclub.com/



Рекомендуем посмотреть ещё:


Закрыть ... [X]

Как готовить макаруны: секреты французского Как плести жениха из резинок

Мастер классы вологда торт Мастер классы вологда торт Мастер классы вологда торт Мастер классы вологда торт Мастер классы вологда торт Мастер классы вологда торт Мастер классы вологда торт